2.1 Загальна характеристика факторів виникнення інфляції в Україні в 1991-1995 рр.
Як свідчать дані таблиці 1, інфляційні процеси протягом 1991 — 1993 рр набули в Україні найвищих темпів серед інших пострадянських держав. Пояс­нити це можливо не лише станом структурної розбалансованості економіки, нераціональним співвідношенням галузей, продукуючих на виробничий та споживчий ринки. Інфляційні процеси в Україні були спричинені їх багатофакторним характером, об’єктивними негараздами перехідної економіки, в томі числі значною мірою залежністю від зовнішнього енергопостачання.
Таблиця 1. Індекс споживчих цін країн СНД, 1991 —1994 рр, у % до попереднього року.

Країни    1991    1992    1993    1994
Азербайджан    212    1039    1213    1880
Білорусь    199    1071    1290    2321
Казахстан    179    1615    1758    1977
Киргизстан    21    1189    1294    378
Молдова    214    1209    1284    586
Росія    200    2609    940    303
Таджикістан    213    1007    2236    339
Туркменістан    213    870    1731    2814
Узбекістан    197    515    1332    1650
Україна    390    2100    10256    501

За данними Кабінету Міністрів України у 1994- 1995 рр. інфляція в Україні приблизно на 86% визначалась збільшенням обсягів грошової маси і швидкіс­тю її обігу та на 14 % — зниженням обсягів виробництва… Насправді цей вплив є більш багатобічним і глибоким. Він діє також через співвідношення попиту і пропозиції, експорту й імпорту, валютний курс тощо.
Серед чинників та факторів інфляції в українській економіці слід назвати наступні:
невиважена первинна емісія;
структурні перекоси у матеріальному виробництві та ціновій   політиці;
затратність економіки та непродуктивні витрати окремих  виробництв;
значна руйнація товаропродукуючої сфери та неефективність безготівко­вої системи розрахунків;
від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі та неконтрольований експорт;
доларизація економіки.
Швидке поглиблення інфляції від прихованої до гіперінфляції протягом 1991-1993рр, було зумовлено, з одного боку, вкрай незадовіль­ною структурою виробництва, його низькою ефективністю, падінням темпів росту, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого — нарощуванням дефіциту державного бюджету із зменшенням надходження доходів та збере­женням на попередньому рівні або зростанні державних витрат. Результатом цього стала безперервна емісія, а річні темпи інфляції становили:
у 1992 році - 1308,0%;
у 1993 році - 4834,9%;
у 1994 році - 992,0%;
у 1995 році -253,5%
Безперечно, вищезгадані зростаючий попит та витрати виробництва є чинниками інфляції в Україні.  Пороте цікаво подивитись яким саме чином і на яких часових проміжках впливали вони на розвиток інфляцйних процесів.
Подивимося на розвиток української економіки протягом 1991-1995 років через призму класичних чинників інфляції. Найбільш високі темпи інфляції в Україні припадають на 1993 р., коли ціни зросли за рік у 102,6 разів при середньомісячному рівні інфляції 47,1% (типова гіперінфляція).
Треба одразу ж зазначити, що погляди різних економістів на проблему розвитку та причин інфляції в Україні не однозначні. Одні основною причиною інфляційних процесів 1991-93 рр. називають дію зовнішніх факторів, зокрема різке зростання цін на енергоносії( з 1991 по 1994 рр. ціни на нафту зросли у 146 тис. разів, на газ- у 64,2 тис. раза. Внутрішні українські ціни на вугілля за цей період зросли в 90,7 тис. разів). Відповідно вони вважають, що початковою для нашої економіки була інфляція витрат, бо періодичне випереджаюче підвищення цін на енергоносії було імпульсом для загального зростання цін та інфляції. Підвищення підприємствами  цін на власну продукцію з метою покриття зростаючих витрат давало поштовх для подальшого розвитку інфляційних процесів. Незважаючи на зростаючу грошову емісію, виникла нестача оборотних засобів підприємтсв для розрахунків зі своїми постачальниками («криза неплатежів»- за данними СБРР за 1992р. неплатежі в Україні становили 40% загального ВВП) та видачі заробітньої платні. Склалася типова кумулятивна інфляційна спіраль «зарплата-ціни»: ріст цін веде до збільшення витрат, що  вимагало збільшення грошової маси і нового витка росту цін. Таким чином прослідковувалост переплетіння інфляції витрат та попиту.
Т.Т. Ковальчук та М.М. Коваль у своїй статті «Основні чинники та фактори інфляції в Україні» наполягають на тому, що основною в Україні стала інфляція попиту, спричинена перш за все надмірною емісією з боку держави.
В данній роботі ми спробуємо поєднати обидва підходи, оскільки, на мою думку, розподіл інфляційних процесів на типи є досить умовним, особливо коли мова йде про перехідну економіку. І найбільш доречним буде сказати, що інфляційні процеси, спричинені цілим розмаїттям факторів, дійсно являли собою переплетіння інфляції витрат та попиту, що значно ускладнювало проведення антиінфляційної політики.
Отже проаналізуємо фактори, що спричинили інфляційні процеси в нашій державі:
2.2 “Шок пропозиції” та залежність від зовнішніх енергоносіїв.
Серед факторів інфляції в Україні неможливо не назвати «шок пропозиції»- різке зростання світових цін, зокрема на енергоносії, сировину, комплектуючі.
Україна як країна з гіпертрафованою економічною системою (надмірна частка базових галузей, незначна чатска виробництва, що безпосередньо працює на споживчий ринок, і відповідно залежність від постачання паливних та сировинних матеріалів), що пережила тяжкі процеси політичної та суспільної  трансформації, пала жертвою різкого коливання цін на енергоносії.
Порушення постачання енергоносіїв в Україну, її енергозалежність від зовнішніх надходжень нафти та газу, передусім, з Росії та Туркменістану призвели до зростання цін на енергоресурси на внутрішньому ринку та до зростання зовнішньої заборгованості. Так, станом на 1 січня 1994 року кредиторами України були 11 республік колишнього СРСР. При цьому заборгованість перед Росією становила 79,3 % і була найбільшою. Проти 1993 року значно зріс борг Туркменістану. Станом на 1 жовтня 1995 року кредиторська заборгованість України переважала заборгованість дебіторів на 22,6 трлн. крб. Заборгованість перед Росією становила 87,7 % (перед Туркме­ністаном -10,6 %) і залишалась знову ж таки найбільшою серед інших креди­торів. Станом на 1 жовтня 1995 року основними статтями імпорту України були газ, нафта та продукти її переробки, паливо мінеральне, їх питома вага становила 54,8 % від загального обсягу імпорту, у тому числі газ природний- 31,9%.
Залежність України від зовнішнього постачання енергоносіїв підвищується внаслідок поглиблення дефіциту власних енергетичних ресурсів. В Україні станом на 1 жовтня 1995 року зниження виробництва основних паливно-енергетичних ресурсів проти відповідного періоду 1994 року становило:
електроенергії- 8,0 %;
нафти, включаючи газ конденсат- 5,8 %;
вугілля- 7,7 %.

Iнфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих краiн свiту i є основною проблемою в тих краiнах, що розвиваються. Дамо чiтке визначення цьому економiчному процесу.
Пiд iнфляцiєю, як правило, розумiють будь-яке знецiнення грошовоi одиницi, тобто систематичне зростання цiн незалежно вiд того, якими причинами цей процес викликається. Це, звичайно, не означас, що пiдвищуються обов’язково всi цiни. Навiть у перiоди досить швидкого зростання iнфляцii деякi цiни можуть залишатися вiдносно стабiльними, а iншi навiть знижуватися.
Iнфляцiя виникас в разi, якщо суспiльство намагатиметься витрачати бiльше, нiж дозволяють виробничi потужностi економiки. Коли сукупнi витрати перевищують обсяг продукту при повнiй зайнятостi, вiдбувасться пiдвищення рiвня цiн. Отже, надмiрний обсяг сукупних витрат носить iнфляцiйний характер. У цьому разi уряд зобов’язаний лiквiдувати надлишковi витрати. Вiн може цього досягнути головним чином через скорочення власних видаткiв, а також пiдвищенням податкiв з метою скорочення доходiв приватного сектору.
Протилежним до iнфляцii поняттям є дефляцiя, яка має мiсце тодi, коли загальний рiвень цiн падає. Дефляцiя траплялася вкрай рiдко в кiнцi ХХ ст. Пiдтримувана дефляцiя, коли цiни постiйно падають протягом декiлькох рокiв, як правило, асоцiюється з перiодами глибокої депресii.

Тепер ми можемо розглянути різні види інфляції:
І. За формами виявлення розрізняють:
подавлену (приховану) інфляцію- коли знецінення грошей відбувається без відкритого росту цін. Ціни утримуються на фіксованому рівні за допомогою адміністративних заходів. Якщо попит перевищує товарообіг в 2 р., це означає, що рівень отоварення грошової одиниці не перевищує 50%, тобто вона знецінюється. Така інфляція є незмінною супутницею планової економіки (в колишньому СРСР в кінці 80х товарне забезпечення кожного карбованця отриманої зарплати коливалося в межах 40-60 коп., а в 1991 р. товарна конвертованість знизилася до 28 коп.) Основною формою вияву такої інфляції є загострення дефіциту, коли купівельна спроможність грошей падає у зв’язку з неможливістю придбати потрібні товари. Іншою формою подавленої інфляції є приховане підвищення цін, що виявляється в погіршенні якості товару при незмінній ціні, «вимиванні» товарів дешевого асотрименту, продажі старих товарів під новою маркировкою і відповідно за більш високими цінами. Прихована інфляція також проявляється в наявності незадовільненого попиту, представленого вимушеними заощадженнями, що утворилися через те, що покупці не можуть знайти необхідні товари. Офіційно регульовані ціни прориваються на «чорному» ринку. Динаміка цих цін і є відносним вираженням прихованої інфляції. Тому приховану інфляцію часто називають адміністративною,   народжену адміністративними цінами.
відкриту- інфляцію, що виявляється безпосередньо в рості цін.
ІІ. За темпами інфляції розрізняють:
повзучу- темпи якої не перевищують 10% на рік
галопуючу- темпи росту цін досягають 10-100% на рік
гіперінфляцію- річні темпи приросту цін перевищують 100% (в рамках гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття супергіперінфляції, при якій темпи росту цін досягають 50 та більше % на місяць). Аналiз виявляс декiлька харакерних рис гiперiнфляцii. По-перше, реальний попит на грошi, вимiрюваний як вiдношення запасу грошей до рiвня цiн, падас дуже рiзко. По-друге, вiдноснi цiни стають дуже нестабiльними. За нормальних умов зарплата робiтника майже не змiнюється (менш нiж на 1% в мiсяць). В умовах гiперiнфляцii реальна заробiтна плата може знижуватись в середньому на третину протягом одного мiсяця. Дуже вiдчутним є вплив гiперiнфляцii на розподiл багатства. Знецiнення грошей руйнує заощадження населення, пiдриваючи економiчну свободу суспiльства. Цi iнтенсивнi коливання у вiдносних цiнах i реальнiй зарплатi, збiднення населення iлюструють головну втрату вiд iнфляцii. На щастя, гiперiнфляцiя трапляється досить рiдко. Вона мас мiсце переважно пiд час вiйн чи в перiоди, що йдуть за вiйнами i революцiями. Гiперiнфляцiя сучасного перiоду характерна для краiн, що здiйснювали революцiйний перехiд вiд соцiалiзму до ринковоi економiки; в Польшi цiни зростали бiльш як на 1000% щороку в 1989-1990 рр.
ІІІ. За факторними формами інфляції теорія грошей розрізняє багато її видів, серед яких ключове місце належить інфляції попиту й iнфляцiї витрат:
У першому випадку iнфляцiю викликає надлишок грошей, доходiв й попиту.   Iнфляцiя попиту спостерiгасться, коли сукупний попит зростас швидше за виробничий потенцiал економiки, пiдносячи цiни, щоб зрiвноважити пропозицiю i попит. Покупцi конкурують за обмежену пропозицiю товарiв, що призводить до зростання цiн.
На першому вiдрiзку сукупнi витрати недостатнi i обсяг валового нацiонального продукту (сукупноi пропозицii) значно вiдстас вiд свого потенцiйного рiвня за умови повноi зайнятостi. У разi збiльшення сукупного попиту рiвень цiн не змiниться, бо буде вiдповiдно зростати й обсяг виробництва, тобто iнфляцiя поки що буде вiдсутня. Це пояснюсться тим, що iснус велика кiлькiсть незалучених у виробництво трудових i матерiальних ресурсiв, якi ще можна залучити за iснуючих на них цiн.
Поступово зростання попиту пiдштовхус розвиток сукупноi пропозицii до другого вiдрiзку, зображенного на мал.1. Для цього стану економiки притаманне повнiше використання ресурсiв, а тому iх запаси поступово скорочуються i вони стають дорожчими. Починасться зростання цiн, тобто iнфляцiя. Iнфляцiю, що виникас на другому вiдрiзку кривоi сукупноi пропозицii, називають передчасною, тому що вона починасться до появи повноi зайнятостi i повного використання виробничих потужностей у краiнi.
Подальше зростання сукупного попиту пiдштовхус сукупну пропозицiю до потенцiйно можливого обсягу виробництва, зображеного на мал.1 третiм вiдрiзком. На цьому вiдрiзку реальний валовий нацiональний продукт досягас свого максимуму, i тому подальше збiльшення сукупного попиту зумовлюс iнфляцiю, яку називають вже “чистою” на вiдмiну вiд передчасноi.
Слiд зазначити, що покриття  дефiциту державного бюджету за рахунок кредитно-грошовоi емiсii с одним з найважливiших чинникiв iнфляцii попиту, оскiльки зростання пропозицii грошей збiльшус сукупний попит на товари та послуги, який, у свою чергу, пiдвищус рiвень цiн.
Iнфляцiя витрат, або iнфляцiя пропозицii, спостерiгасться в тому випадку, коли збiльшуються витрати на одиницю продукцii, тобто середнi витрати за данного обсягу виробництва. Збiльшення витрат на одиницю продукцii в економiцi скорочус прибутки й обсяг продукцii, який може бути запропонований за iснуючого рiвня цiн. Внаслiдок цього зменшусться сукупна пропозицiя товарiв та послуг, що, в свою чергу, пiдвищус рiвень цiн. Таким чином, витрати, а не попит збiльшують цiни.  Зростання собiвартостi, що призводить до iнфляцii витрат, може бути викликано рiзними причинами, наприклад, недостачею або подорожчанням сировини, матерiалiв, палива, працi.   Одним iз джерел iнфляцii витрат c рiзкi порушення (“шоки”) пропозицii. Пiд рiзким порушенням (“шоком”) пропозицii розумiсться подiя, зовнiшня по вiдношенню до функцiонування вiтчизняноi економiчноi системи (скажiмо, пiдвищення цiн на iмпорт або несприятливi погоднi умови), що збiльшус очiкуваний фiрмами середнiй рiвень цiн на фактори виробництва.
Отже, ми розглянули, з теоретичної точки зору, різноманітні види інфляції, що виникають за тих чи інших обставин. Тепер настав час згадати основні причини цього виникнення. Їх, перш за все необхідно шукати в деформації грошового обігу. Так, інфляція виникає, коли центральний банк країни проводить невірну грошову політику, випускаючи в обіг незабезпечену товаром масу грошей.
Припустимо, що економiчна система знаходиться у станi рiвноваги й експерти розраховують на таку стабiльнiсть у майбутньому.
Але, виходячи iз полiтичних мiркувань, наприклад, в зв’язку з наближенням президентських виборiв, уряд, щоб догодити виборцям, вирiшує збiльшити виплати з державного бюджету, знизити податки й негайно розпочати реалiзацiю проектiв для створення нових робочих мiсць. Зрозумiло, що зростання реального обсягу виробництва й скорочення безробiття, досягнуте адмiнiстрацiєю президента, зробить неабиякий вплив на результати виборiв. Отже, складається проект нереально розширеного державного бюджету на рiк виборiв. Як тiльки цi плани почнуть реалiзовуватись, економiчна система вийде iз стану рiвноваги. Дiйсно, спочатку реальний обсяг виробництва зросте, безробiття скоротиться, а пiдвищення рiвня цiн при цьому буде незначне.
Але, вже у наступному роцi зарплата, цiни на ресурси й фактори виробництва почнуть iнтенсивно зростати. По мiрi того, як фiрми будуть пристосовувати своi очiкування до нових умов, зростуть не тiльки цiни на товари та послуги, але й вiдбудеться скорочення обсягiв виробництва, супроводжуване зростанням безробiття.
Інший варіант виникнення інфляції може бути викликаний державними займами в Центральному банку. При достатньо низьких темпах інфляції, наслідки можуть виявитись важкими. На приклад, держава позичає певну суму в Центральному банку, зобов’язавшись повернути повернути її через рік з відсотками та виконує своє зобов’язання. Проте одразу ж звертається в Центральний банк за новим кредитом. Подібна політика продовжується з року в рік, і хоча гроші час від часу повертаються в Центральний банк, кредитна емісія очевидна.
Виникає інфляція і при активних процесах мілітаризації в державі, при високому рівні монополізації ринків, під впливом зовнішніх факторів (ростом світових цін), на чому ми детальніше зупинимось трохи нижче.
Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнюс доходи бюджету й супроводжусться його дефiцитом.
Крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжусться нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням   зростання цiн по районах держави й галузям.
У станi  iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з повiльним перiодом стабiлiзацii i оздоровлення економiки. Про це свiдчить досвiд розвитку капiталiстичних краiн часiв вiльноi конкуренцii.
Як бачимо, iнфляцiя є дуже небезпечною для економiки, порушуючи макроекономiчну стабiльнiсть. Тому антиiнфляцiйна державна полiтика займає одне з головних мiсць серед засобiв державного регулювання економiки.
Ключовий момент сучасноi iнфляцii розвинутих економічних систем полягає в тому, що вона розвивається як iнерцiйна, i зупинити її надзвичайно важко. Тобто iнфляцiя має властивiсть залишатися стабiльною, поки економiчна ситуацiя не змусить ii пiдвищитись або впасти.
Нас же цікавить специфіка  інфляційних процесів в перехідній економіці, чому і буде присвячено наступний розділ роботи. Так, ми детально зупинимось на розгляді та аналізі чинників інфляції в українській державі, оскільки ці процеси є досить показовими для перехідних економік.

Рис.8. Елементи, що формують вартість кредиту
Базою для середньострокових кредитів та облігацій з плаваючою ставкою на міжнародному ринку слугують ставки лондонського між-банківського депозитного ринку. Це пояснюється рівнем розвитку та масштабами цього ринку (одна третина євроринку), наявністю міні­муму обмежень доступу до нього.
Найбільш широке застосування має ставка ЛІБОР, яка утво­рюється як середня ставка відсотка, за якою банки в Лондоні нада­ють один одному короткострокові незабезпечені позики (від 1 міся­ця до 1 року). Як ставка пропонування (розміщення) грошових кош­тів вона, як правило, перевищує на 1/8% лондонської міжбанківської ставки залучення коштів.
Внаслідок того, що офіційні органи не фіксують ставки ЛIБОР, в кож­ній кредитній угоді обумовлюється, які саме ставки використовуються. В Лондоні існує традиція, згідно з якою найбільші банки об 11 год. кожно­го дня фіксують власні ставки ЛІБОР. За рухом цієї ставки можна спосте­рігати за щоденними публікаціями «Financial Times» ставок за 3 — 6-місячними міжбанківськими доларовими депозитами, які є середнім ариф­метичним (округленим до найближчих 1/16%) ставок на 11 год. банків National Westminster Bank, Bank of Токуо, Дойчебанк, Банк насьональ де Парі й Morgan  Garanty Trast со. of  New York. Ставки ЛIБОР найширше за­стосовуються як базисні при наданні середньострокових банківських кре­дитів та випуску облігацій на умовах плаваючої ставки. Встановлюється відповідна маржа, яка залишається незмінною на весь термін кредиту, то­ді як сама ставка коливається. При корекції ставки на відповідний період застосовується обумовлена в контракті ставка, яка зафіксована за два дні до початку нового процентного періоду.
Вирівнювання національних ставок відсотка відбувається не тіль­ки внаслідок руху між країнами короткострокових капіталів, а й за­лежно від динаміки валютних курсів. Чим вищий валютний курс, тим нижчий відсоток за вкладами у євровалюті. За сврокредитами практи­кують міжнародні відсоткові ставки, які включають як змінну ЛІБОР. За аналогією в інших світових фінансових центрах визначають такі ставки: в Парижі міжнародні кредити, які надаються у валюті ПІБОР, у Люксембурзі — міжнародні кредити, які надаються у валюті ЛЮК-СИБОР, у Кувейті міжнародні кредити, які надаються у валюті КЗБОР, в Бахрейні міжнародні кредити, які надаються у валюті БІБОР, Сингапурі міжнародні кредити, які надаються у валюті СІБОР, Франкфурті-иа-Майні міжнародні кредити, які надаються у валюті ФІБОР. Рівні цих ставок за кожною із валют мають тенденцію вирівнюватися завдя­ки тісному зв’язку між регіональними центрами євроринку.
Для міжнародного кредиту важливо, яка валюта опосередковує відносини, бо її нестійкість може призвести до втрат для кредитора. Внаслідок цього вибір валюти зумовлений такими факторами, як рі­вень відсоткової ставки, практика міжнародних розрахунків, рівень інфляції.
Суттєвими показниками при наданні кредиту виступають сума (ліміт) кредиту, який надано валюті, частика позичкового капіталу, яку надано в товарній або грошовій формі. Сума та вартість фірмо­вого кредиту фіксується в комерційному контракті, який укладено. Сума банківського кредиту (кредитна лінія) визначається кредитною угодою або шляхом обміну телексами (в разі короткострокової по­зички). Кредит може надаватись у вигляді одного або декількох траншів (частин).
Термін міжнародного кредиту зумовлений низкою факторів: ме­тою та масштабом кредиту, аналогічною практикою в наданні попе­редніх кредитів на ці ж цілі, традиціями, національним законодав­ством, міждержавними угодами. Для визначення ефективності кре­диту розраховуються його повний та середній строки.
Повний термін фірмового та банківського кредиту поділяється на такі три періоди: термін використання кредиту, пільговий (гра­ційний) період, упродовж якого надається відстрочка, тобто не відбувається погашення кредиту, термін погашення, упродовж якого і відбувається сплачення заборгованості за кредитом. Таким чином, повний термін кредиту може бути обчисленим за такою формулою:
Т = В + Г + П,
де Т — повний термін кредиту; В — період його використання; Г — пільговий період;
П — період погашення.
На відміну від банківського кредиту період використання фірмо­вого кредиту по суті збігається зі строком постачання товару за кон­трактом. При цьому початком повного терміну слугує дата акцепту покупцем тратт, які виставлені експортером після поставки остан­ньої партії товару.
Пільговий період особливо важливий при комерційних угодах, постачанні комплектного устаткування, тому що в цьому випадку початок його погашення по можливості наближується до моменту введення в експлуатацію устаткування, яке було закуплене. В та­кий спосіб виникає можливість скоротити строки відшкодування інвестицій імпортера, тому що погашення відбувається за рахунок виручки від експорту частини продукції, яку виробляє підприємство, створеною за рахунок коштів, отриманих у кредит. У цей період інколи утримується більш помірна ставка, ніж в інші періоди кредиту. Пільговий період часом встановлюється і в між­народних довгострокових банківських кредитах, які гарантуються державою, в консорціальних єврокредитах при постачанні у знач­них масштабах машин, устаткування, промислових комплексів, при реалізації за рубежем інвестиційних проектів. При цьому піль­говий період може охоплювати декілька років після завершення постачання та будівництва.
Водночас повний термін не дає змоги визначити, впродовж яко­го періоду позичальник розпоряджався усією сумою кредиту. Для порівняння ефективності кредитів з різними умовами використову­ють показник середнього терміну. Середній термін вказує, впродовж якого часу вся сума кредиту була у розпорядженні боржника. Серед­ній строк приблизно визначається як половина терміну використан­ня плюс увесь пільговий період і плюс половина терміну погашення кредиту. Для обчислення середнього терміну використовують формулу:
1) при рівномірному використанні та погашенні:
Тср = 1/2 В + Г + 1/2 П,
де Тср — середній термін кредиту; В — період використання; Г — пільговий період; П — період погашення.
За умовами повернення кредити поділяються на:
кредити з рівномірним погашенням однаковими частинами впро­довж певного погодженого терміну;
кредити з нерівномірним погашенням залежно від зафіксованого в угоді графіка (наприклад невеликі внески в початковий період по­гашення з поступовим збільшенням частини внесків до кінця термі­ну кредиту);
кредити з одночасним погашенням усієї суми кредиту та нарахо­ваних відсотків;
ануїтетні кредити (здійснення внесків на погашення основного боргу одночасно з виплатою відсотків).
Відповідно до практики, яка існує, при розрахунку початку погашення кредиту приймається дата завершення виконання експортером (підрядчиком) відповідних зобов’язань згідно з під­писаним комерційним контрактом. При цьому більшість таких дат безпосередньо фіксується в контракті.
При отриманні кредиту і кредитор, і боржник заінтересовані в то­му, щоб валюта позики характеризувалася високою мірою устале­ності. Тому кредити надаються у вільноконвертованих валютах, хо­ча погашення кредиту може відбуватися іншою валютою.
Валютою кредиту можуть бути національні валюти, євровалюти та міжнародні розрахункові одиниці.
Якщо простежити історію міжнародних кредитних засобів, то можна побачити, що національні грошові одиниці використовували­ся у міжнародних кредитах з давніх давен. З розвитком міжнародних розрахунково-кредитних зв’язків виразною стала тенденція до поси­лення ролі національних грошей. Водночас у зв’язку з інтернаціона­лізацією світогосподарських процесів виникла і протилежна тенден­ція — надання міжнародних кредитів у валюті.
Використання тієї чи іншої національної грошової одиниці в практиці міжнародного кредитування зумовлене такими факторами, як місце країни у міжнародній торгівлі, наявність широких експорт­них можливостей, сталого грошового обігу та розвиненої мережі кредитних інститутів, а також довір’я основної маси позичальників на міжнародному ринку, насамперед першокласних позичальників.
При наданні кредитів у національній валюті кредитором повинен виступати суб’єкт, який перебуває під юрисдикцією країни-кредитора.
Якщо кредит наданий будь-якою міжнародною організацією або банком-нерезидентом, то він уже вважається кредитом у євровалюті.
Використання євровалют як валюти позики було зумовлене тими перевагами, які воно надавало. Це насамперед значні розміри, полег­шений доступ, короткі строки мобілізації, менша вартість. Останнє пояснюється відсутністю різного роду національних кредитних об­межень. Функціонування євровалют як валют позики сприяло утво­ренню кредитного механізму більшої ефективності та місткості. Водночас має місце певна уразливість їх як засобу здійснення міжна­родного кредитування. Це пояснюється передусім їхньою прив’яза­ністю до національних валют та імовірністю знецінення внаслідок інфляції, наявністю суперечностей між різними формами євровалют.
У результаті цього набувають поширення міжнародні розрахун­кові одиниці, які мають більш широку функціональну основу, ос­кільки спираються одночасно на декілька національних валют. Крім того, потреби подолання обмеженості національних грошових оди­ниць в обслуговуванні міжнародних кредитних відносин об’єктивно зумовили застосування принципово нових грошових засобів — СДР, ЕКЮ та ін.
Кредитна заборгованість може бути погашеною в іншій валюті, тобто валюта кредиту та валюта платежу можуть і не збігатися. Цей принцип застосовується у практиці надання так званих м’яких креди­тів, які набули поширення у кредитних відносинах розвинутих країн з країнами, що розвиваються, коли погашення боргу відбувається в національній валюті країни-боржника.

Як уже зазначалося, існують два види; акцизів- універсальні та специфічні. Податок на добавлеяу вартість (ПДВ) е одним із різновидів універсальннх акцизів. Специфічні акцизи виникли набагато раніше, ніж універсальні. Характерними їх рисами є обмежений перелік товарів, по яких вони стягуються, та днференційовані ставки по окремих групах товарів. Історія універсальних акцизів бере початок лише в нашому столітті, від специфічних вони відрізняються універсальними ставкамя на всі групи товарів та ширшою базою оподаткування.
Поширення універсальних акцизів  зумовлене рядом чинників. Широка база оподаткування забезпечує стійкі надходження в бюджет, які не залежать від змін в уподобаних споживачів та асортименті реалізованих товарів. Універсальні ставки полегшуіоть контроль податкових органів за правильністю сплати податку. Універсальні акцизи доволі нейтральні до процесів ціноутворення, оскільки податковий тягар рівномірно розподіляється між усіма групами товарів. Недоліком цього виду акцизів є підвищення під Їхнім впливом загального рївня цін у країні. де вони вводяться або де на них підвищуються ставки, а також регресивність у соціальному аспекті.
У податковій практиці існують. три форми універсальних акцизів: податок з продажу (купівель) у сфері опотової або роздрібної торгівлі; податок з обороту та податок на добавлену вартість. Об’єктом оподаткування податку з продажу  (купівель) у ланках оптової  чи роздрібної торгівлі є валовий доход иа кінцевому етапі реалізації чи виробництва товарів, тобто. оподаткування провадиться лише один раз, на одному ступені руху товарів.
Податок з обороту також стягується з валового  обороту, але вже на всіх ступенях руху товарів. Із цим пов”язаний значний недолік податків цієї  групи — кумулятивнй. ефект, який полягає в тому, що в об’єкт оподаткування включаються податки, котрі були сплачені раніш, на попередніх етадах руху товарів.Податок на добавлену вартість сплачується на всіх етапах руху товарів, але об’єктом оподаткування виступає вже не валовий оборот, а добавлена вартість, що зберігає переваги податку з обороту але в той самий час ліквідує його головний недолік — кумулятивний ефект.
Податок на добавлену вартість дуже поширений у країнах Західної Європи. В Україні, як уже згадувалося, ПДВ був введений у 1992 р. Чому саме цей податок набув такої популярності? Розглянемо його переваги та недоліки.
Податок на добавлену вартість має високу ефективність із фіскальної точки зору. Широка база оподаткування, яка включає не тільки товари, але й роботи і послуги, забезпечує надійність та стабільність бюджетних надходжень від цього податку. Універсальні ставки полегшують як обчислення податку для його платників, так і контроль податкових органів за правильністю та своєчасністю сплати останнього. Стягнення ПДВ на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг має наслідком рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності. Крім того, оподаткування добавленої вартості, а не обсягу реалізації, сплата податку пропорційно вартості, знову створеній саме на цьому етапі виробництва товару, наближають ПДВ до прямих податків з точки зору прогресивності об’єкта оподаткування.
Недоліками ПДВ є значний його вплив на загальний рівень цін та регресивність, особливо щодо малозабезпечених верств населення.
Обчислення та стягнення ПДВ потребують чіткого визначення об’єкта оподаткування — добавленої вартості. Вона є часткою повної вартості товару чи послуги. Повна вартість товару чи послуги має такі складові частини: по-перше, вартість сировини та матеріалів, а також послуг виробничого характеру, що відносяться на собівартість; по-друге, эаробітна плата працівників, які займаються виготовленням цьго товару чи наданням послуги; по-трете, прибуток. Очевидно, що перша складова частина вартості товару чи послуги не залежить від зусиль виготовлювача, вона суто арифметично включається в певну.вартість товару чн послуги. У свою чергу, заробітна плата і прибуток
є тими частинами повної вартості, які створюються на цьому етапі в процесі виробництва, а тому є добавленою вартістю. Обчислити її обсяг можна двома методами: перший -  від повної вартості відрахувати вартість сировини матеріалів та. послуг виробничого характеру; другий - скласти величини заробітної плати і прибутку, Найзручнішим, а тому найпоширенішим .методом є перший, він застосовується в нашій державі. Обчислення добавленої вартосгі на кожному етапі виробництва товарів і надання послуг дає змогу уникнути подвійного оподаткування і створює умови для рівномірного включення податку в ціни товарів та послуг. на всіх, етапах їх виробництва й реалізації.
Згідно з двома методами обчислення добавленої вартості суму податку на добавлену вартість можна вирахувати в чотири способи залежно від того, як застосовується податкова ставка. до об’єкта оподаткування:

Мал. 1. Структурно-логічна схема податку на доданцу вартість

Четвертий метод обчислення податку на добавлену вартість дістав назву податкового кредиту, або методу розрахунків-фактур. Саме він, свого часу прийнятий країнами Європейського Союзу (ЄС) при запровадженні ПДВ, найпоширеніший у практиці оподаткування. Його переваги над іншими методами полягають у наступному: немає необхідності в обчисленні величини добавленої вартості, завдяки чому полегшується контроль не тільки податкових органів, але й самих платників за правильністю обчислення ПДВ; крім того, це дає змогу встановлювати менший інтервал між строками сплати податку, а в платників виникає заінтересованість у правильному визначенні суми податку, який вони сплачують постачальникам та виконавцям робіт (послуг).
Для обчислення податку иа добавлену вартість може застосовуватись як одна, так і декілька ставок. 3 точки зору податкової адміністрації иайкраще мати єдину уніфіковану ставку, щоб полегшити контроль за стягненням податку. Але, як правило, існують декілъка ставок на різні групи тоаарів; що зумовлюється соціально-політичними чинниками.
В Україні порядок обчислення і сплати регламентується такнми документами:
Декретом Кабінету Міністрів України «Про податок на добавлену вартість» від 26 грудня 1992р. № 14-92;
Декретом Кабінету Міністрів України «Про внесення змін та доповнень до деяких декретів Кабінету Міністрів України про податки» від 30 квітня 1993 р. № 43-93;
Законом України «Про внесення змін до декретів Кабінету Міністрів України «Про податок на добавлену вартість» та «Про акцизний збір»» від 19 листопада 1993 р.;
Інструкцією Головної державної податкової інспекції України «Про порядок обчислення і сплати податку на добавлену вартість» від 10 лютого 1993 р; № 3 та ін.
Основні елементи податку на добавлену вартість, який стягується в Україні, зображені на мал. 1.
Якщо здійсйювати оцінку ПДВ, який стягується в Україиі, слід зазначити його ефективність лише у фіскальному аспекті. В умовах відсутності об’ективних чинників, таких, зокрема, як розвинуті ринкові відносини, система автоматизованого контролю тощо, переваги цієї форми оподаткування не проявляються.

Нагадаємо ще раз, що податок на обавлену вартість є одним з видів непрямого податку. Нині в Україні застосовуються два види непрямих податків — універсальиі та специфічні акцизи і мито. 3 точки зору вирішення фїскальних завдань непрямі податки эавжди. ефективншіі за прямі. Це пов’язано з цілим рядом чинників. Одна з головних причин полягає в різних базах оподаткування: прибутку або доходу при прямому оподаткуванні, обсягу та структури споживання — при непрямому. Відомо, що економічний розвиток усіх без винятку країн має циклічний характер, з тим чи іншим періодом коливань, економічне зростання чергуєтьсяя зі спадами в економічному роэвитку. Саме в період кризового падіння економіки, коли зменшуються макроекономічні показники розвитку, відбувається і зменшення бази оподаткувания, що призводить при незмінних ставках та умовах оподаткування, до  зменшення надходжень до бюджету. Практика свідчить, що база прямих податків є чутливішою до змін в економічному розвитку, ніж база непрямих податків.
3 точкн зору впливу на економічний розвиток прямі податки традиційно пов’язують із стимулами та антистимулами,  для трудової та підприємницької активності, непрямі — з їх впливом на ціни.
Очевидно, що непрямі податки справляють тим значніший вплив на загальний рівень цін, чим більший обсяг вироблюваних у країні товарів вони охоплюють, чим вищі їх ставки. Зрозуміло, що цей вплив посилюється і при введенні додаткових непрямих податків. Дослідження економістів свідчать про те, що впровадження непрямих податків або підвищення їх ставок може призвести до підвищення загального рівня цін у країні навіть за незмінності всіх основних економічних факторів. Тому їх намагаготься вводити в періоди цінової стабільності.
За деяких умов непрямі податки, на відміну від прямих, сприятливіше впливають на процеси нагромадження, оскільки вони менше зачіпають прибуток підприємців, який є одним із джерел нагромадження, а також тому, що за їх допомогою держава може змінювати співвідношення між споживанням та нагромадженням, якщо витратить кошти, одержані за рахунок обмеження споживання, на інвестиційні заходи.

За призначенням кредит поділяється на:
комерційний — безпосередньо пов’язаний з зовнішньою торгів­лею та послугами;
фінансовий, який використовується на будь-які інші цілі (прямі капіталовкладення, будівництво інвестиційних об’єктів, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості, валютну ін­тервенцію тощо);
«проміжний» — призначений для обслуговування змішаних форм вивозу капіталу, товарів та послуг, наприклад у вигляді підряд­них робіт (інжиніринг).
За видами кредит поділяється на:
товарний, котрий основні експортери надають своїм покупцям;
валютний, який банки надають у грошовій формі (У деяких ви­падках валютний кредит виступає однією з умов коопераційної угоди з постачання устаткування та використовується для кредитування міс­цевих витрат на будівництво об’єкта на базі імпортного устаткування.)
За валютою позики розрізняють міжнародні кредити, які надаються:
у валюті країни-позичальника;
у валюті країни-кредитора;
у валюті третьої країни або в міжнародній розрахунковій одиниці (наприклад СДР та ЕКЮ).
Останнім часом можна спостерігати зростання обсягів активних операцій за довгостроковим та середньостроковим еврокредитуванням з використанням міжнародних розрахункових одиниць. Необ­хідно підкреслити, що надання кредиту у будь-якій розрахунковій одиниці є, по суті, прихованим страхуванням наданого кредиту від можливих втрат капіталу та доходу у випадку різких коливань ва­лютних курсів.    За термінами міжнародні кредити поділяються на:
короткострокові — до 1 року (та найкороткостроковіші — до З місяців, тижневі, одноденні);
середньострокові — від 1 року до 5 років;
довгострокові — більше ніж 5 років.
Довгостроковий міжнародний кредит, призначений, як правило, для інвестування в основні засоби виробництва, обслуговує близько 80% експорту машин та комплектного устаткування, нові форми міжнародного торгово-економічного співробітництва (масштабні проекти, науково-дослідні роботи, впровадження нових технологій).  Цей тип кредитування застосовується також у практиці надання по­зик міжнародними фінансовими інститутами, урядами країн.
З точки зору кредитного забезпечення розрізняють забезпечені та бланкові кредити. Забезпеченням цих кредитів можуть слугувати товари, товаросупровідні та інші комерційні документи, цінні папе­ри, векселі, нерухомість та інші цінності.
Застава товару для одержання кредиту здійснюється у трьох формах:
тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);
застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);
застава товару в переробці (із заставного товару можна виробля­ти вироби, не передаючи їх до застави в банк).
Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою,  тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.     Бланковий кредит видається боржнику під його зобов’язання  погасити кредит у відповідний строк. Як правило, документом при цьому слугує соло-вексель з одним підписом боржника. Різновида­ми бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент — одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особли­вою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг коштів,  розширити операції. Викладені вище критерії класифікації кредиту ілюструє рис.1.

Рис.1. Критерії класифікації і форми кредиту

В англо-саксонських країнах застосовується інша форма коротко­строкового кредитування, яка має певні спільні риси з контокорентом, — овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання кош­тів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниця між конто­корентом та овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрафт кож­ного разу укладається знову і означає тільки одну домовленість про на­дання кредиту, тоді як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.
Наведена схема (рис.2) відображає кредитування, що надається фірмами та банками.

Рис. 2. Банківське та фірмове кредитування
З точки зору техніки надання розрізняють фінансові, акцептні та консорціальні кредити, депозитні сертифікати та ін. Фінансові («го­тівкові») кредити зараховуються на рахунок боржника та надхо­дять в його розпорядження. Акцептні кредити застосовуються у формі акцептатратти імпортером або банком.
Залежно від того, хто є кредитором, розрізняють кредити при­ватні, що надаються фірмами (комерційне кредитування); кредити, які надаються банками, часом посередниками (брокерами); урядові;
кредити змішані, в яких беруть участь приватні підприємства та держава; кредити міжнародних  нерегіональних валютно-кредит­них та фінансових організацій.
Фірмовий кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторго­вельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі.
Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має кілька різновидів: вексельний кредит, аванс покупця; кре­дит за відкритим рахунком.
Фірмові кредити найчастіше реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.
Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпор­тера. Останній, одержавши комерційні документи, акцентує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.
Кредит за відкритим рахунком проводять через відповідні ра­хунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов’язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.
За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру у розмірі найчастіше 10 — 20% вартості постав­ки у кредит. У такий спосіб аванс покупця виступає як свого роду зо­бов’язання останнього прийняти товари, які поставляються у кредит.
Зв’язок фірмового кредиту з банківським полягає в тому, що хо­ча фірмовий кредит і відображає відносини між постачальником та покупцем, він все ж таки передбачає участь банківських коштів. При продажу машин, устаткування фірмовий кредит надається на більш довгі строки (до 7 років), що відволікає на тривалий час значні кош­ти експортера та примушує його звернутися до банківського креди­ту або рефінансувати свій кредит у банку.
До початку 60-х років нашого століття фірмові кредити були пе­реважною формою зовнішньоторговельного кредиту. Вони за своїм вартісним обсягом більше ніж у 2 рази переважали банківський екс­портний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необ­хідність імпорту взаємопов’язаної продукції одночасно у декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фір­мового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитуван­ня, прив’язаність імпортера до продукції фірми постачальника тощо. Тому із зростанням масштабів міжнародної торговій та її диверсифі­кацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторго­вельного кредиту почала поступово зменшуватися. Зрештою, фірмо­ві кредити поступилися місцем банківському зовнішньоторговельно­му кредитуванню.
Банківський зовнішньоторговельний кредит має для імпортера певні переваги перед фірмовим кредитом. Зокрема вони полягають у тому, що цей вид кредитування надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту, більші обсяги поставок за кредитом, порівняно нижчою є і вартість кредиту.
Банківський кредит надається банками, банкірськими домами, іншими кредитними установами. Для координації операцій з креди­тування зовнішньої торгівлі, мобілізації значних кредитних ресурсів та рівномірного розподілу ризиків банки здійснюють кредитування на основі створення консорціумів. Банки надають експортні та фі­нансові кредити.
Експортний кредит полягає у тому, що він надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування поставок машин, устаткування і т. п. Ці кре­дити надаються в грошовій формі та мають «зв’язаний» характер. Це означає, що боржник зобов’язаний використовувати кредит тільки  дня купівлі товарів у країні кредитора.
Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варі­антів комерційних угод. Досить часто фінансовий кредит не пов’яза­ний з товарними поставками, і він може бути призначений, наприк­лад, для погашення зовнішньої заборгованості, підтримання валютного курсу, поповнення авуарів (рахунків) в іноземній валюті тощо. Основними споживачами фінансових кредитів виступають ТНК та ТНБ, які часто використовують їх і для різного роду спекуляцій та фінансових маніпуляцій. Фінансові кредити можуть брати також центральні банки промислове розвинутих країн, які використовують їх для погашення дефіциту платіжного балансу та здійснення валют­них інтервенцій.
Основним джерелом міжнародних приватних фінансових кредитів та позик є міжбанківські депозити та вклади під євродоларові депозитні сер­тифікати. Оскільки більшість цих депозитів має короткостроковий харак­тер, актуальною проблемою для банків є їх пролонгація.
Історія формування євроринку свідчить про те, що виникнення між­народного приватного фінансового кредиту зумовлене інтернаціоналіза­цією та інтеграцією виробництва та діяльністю ТНК. Однією з причин формування та швидкого зростання міжнародного фінансового кредиту була фінансова допомога США країнам Західної Європи за «планом Маршалла» з метою відбудови зруйнованого другою світовою війною народ­ного господарства. Єдиною кредитоспроможною державою у той час бу­ли США, і країни-позичальниці отримували кредити від них для оплати імпорту необхідних товарів. Поступово ця щораз більша маса доларових коштів почала використовуватися для оплати товарних поставок з інших країн, що зумовило концентрацію доларів на рахунках банків європей­ських країн. Це і призвело до виникнення ринку євродоларів та його трансформації у євроринок.

Як економічна категорія бюджет являє собою сукупність економічних відносин між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Відповідно до функцій держави виділяються і групи видатків бюджету.

Управління суспільством
Оборона країни
Економічна
Соціальна
на управління;
на оборону;
на економічну діяльність;
на соціальний захист та соціальну сферу;

Права держави в розподілі ВВП засновуються на двох чинниках.
По-перше на виконанні нею азначених суспільних функцій. Централізація частини ВВП у бюджеті є платою суспільства за виконання державою її функцій.
По-друге держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб‘єктів його створення, виступаючи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто виконуючи підприємницьку діяльність. Характер і масштаби участі держави у розподілі ВВП залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві. Причому саме порядок і рівень бюджетної централізації ВВП є основою для виділення того чи іншого виду моделі.

Між бюджетом і ВВП існує складна система взаємопідпорядкування. Для бюджету, як і для економіки країни, дуже важливим чинником є зростання  ВВП. При цьому, за умови стабілних пропорцій розподілі, зростають доходи всіх розподільних, у т.ч. і держави. Головне ж полягає у тому, що стабільне зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави, оскільки її потреби на фінансове забезпечення виконання встановлених функцій відносно стабільні. Це поступово веде до зменшення рівня оподаткування юридичнизх і фізичних осіб.